Естафета творчих задумів і дій

Естафета творчих задумів і дій

Одного осіннього похмурого дня, коли  від туги і зневіри “застрягло серце мов осколок в грудях”…, в моєму помешканні в Торонто пролунав телефонний дзвінок. Я байдуже підняла слухавку і раптом – такий знайомий дзвінкий голос: Ярино, це з Едмонтону. Впізнаєш, пам’ятаєш? В нас наближається ювілей театру-студії “Джерело”. Ми тебе запрошуємо, ми тебе чекаємо! Приїжджай!. Цей бадьорий голос, ця пам’ять… ніби живою водою окропили мою душу, моє серце…

Чи я пам’ятаю?!

О, дорога Олю! Я ніколи не забуду, як примучену і розгублену закинула доля мене до Едмонтону. Першими, хто привітав мене серед снігів далекого 1992, були членкині ОУК – Оля Цибульська і Слава Йопик.

Зустрілися ми в домі вірного унівця, гостинного господаря Степана Коровця.  У діда Степана, як всі ніжно його називали, не один десяток  новоприбулих, мали не тільки дах і хліб насущний, але й теплий батьківський притулок. Зустріч – знайомство була така тепла, щира і радісна, ніби ми давно-давно зналися, але довго не бачились. І ось, нарешті, знайшлися, така, я б сказала, сестринська, як і мають зустрічатися УКРАЇНКИ. І нема різниці, що я росла і вчилася у Львові, а Оля і Слава, як тепер кажуть, з Польщі, де саме вивозили і розпорошували українські патріотичні родини з метою асиміляції. В перші хвилини зустрічі, коли вщухли сміх і обійми, Оля раптом зміряла мене дуже серйозним поглядом і запитала: «Що вмієш робити?» Я не відразу зрозуміла, що вона має на увазі – чи вареники ліпити, чи якусь іншу роботу?.., і дуже серйозно і стривожено, але як завжди щиро, відповіла: «Здається, нічого не вмію…Але я 20 років працювала в професійному, в одному з кращих в Україні державному академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької». Оля знову: «Що ти там робила?»  Я: «Та як, що? я працювала акторкою і не тільки в театрі, а ще й на радіо, телебаченні… Та ще грала ролі в художніх фільмах, кіностудіях Києва, Одеси, Мінська… Та ще, як членькиня РУХу і товариства «Просвіта»…». Боже! Що тут знову зчинилося! Оля і Слава кинулися мене знову обіймати, обійшли аж два рази навколо…, і раптом: – «То ти справжня артистка! Перший раз бачу справжню професійну артистку та так зблизька!». І тут Оля сказала: «Це чудово, бо саме така як ти нам потрібна! Чи ти хотіла б вступити в організацію OУK, і щось навчити дітей?». Я загорілася від тої пропозиції і вже на 2-й день перебування  в  Едмонтоні  прийшла  в  УНО  з  ідеєю  створення  театру-студії,  маючі досвід такої роботи у Львові в Просвіті. Запропонувавши назву театру-студії Джерело, я почала розробляти програму занять і навіть статуту. А чому Джерело? Тому, що переносно це те, що дає початок чому-небудь, основу… Назва всім припала до вподоби, влучна, особливо для дитячої студії – сплав чистоти, здібностей і таланту дитини з житєвим досвідом, і знань вчителя. Оскільки наближалися Різдвяні свята я написала сценарій Вертепу і приступила до занять. Всі – діти, батьки, які за моїми ескізами шили костюми, запряглись в роботу з великим завзяттям і ентузіазмом.

 

Різдво Христове– надзвичайно тепле і родинне свято. Свято народження нового життя, оновлення душі людської. Святе Різдво нас зблизило, згуртувало і подружило так, що в творчому натхненні ми підготували зі студійцями ще багато різних програм. Зокрема: ”Цитаделя духа” О. Ольжича, де був гостем у нас син поета, дві Шевченківські програми, свята мами, свято Великодня, вечір пам’яті Митрополита Андрея Шептицького та інші.

 

Які незабутні і світлі спогади лишилися в мене, а я сподіваюся і в студійців за цей час.  Грали ми наш “Вертеп” у всіх старечих, домах сеньйорів, в церквах і просто в українських хатах,  де сходилася вся родина. Всюди нас  радо і тепло  приймали, часто зі слізьми на очах, кажучи, що пам’ятають це дійство ще з дитинства в Україні.

 

Дозволю собі ретроспективну згадку одного зі мною інтерв’ю для газети Гомін України голови Асоціації Діячів Української Культури, чудовою мисткинею професором А. Стебельською. Мова зайшла про значення, реалізації таланту професійних митців всіх видів мистецтва, а особливо в царині театру, художнього слова. Часто талановиті, професійні творчі люди: поети, художники, актори, журналісти… Опинившись далеко від Батьківщини, на жаль, не можуть, не мають змоги реалізуватися. Трагедія в тому, що ці талановиті люди марнують скарби ДУХУ, а це просто гріх і не так їхній а громади, не громади в цілому, а очільників в громаді. Але це окрема тема з пережитого мною болючого досвіду. В контексті вищесказаного і пройденого, сьогодні я хочу подякувати членкиням жіночої організації ім. Ольги Басараб при УНО в Едмонтоні, а особливо О.Цибульській, яка запалила в мені цю іскру натхнення на створення цієї студії, і, виглядає, що не даремно, бо минуло вже 20 років, а  “Джерело” наше живе, і головне, клекоче – ДІЄ!

 

Як це важливо, що членкині організації розуміють, яку велику роль відіграє виховувати підростаючу нашу зміну в національно-патріотичному дусі. Слово, театр – це основа культурно релігійних традицій, на багатій і цінній історичній тематиці, прищеплювати дітям любов і пошану до свого народу, до батьківської рідної мови, до своєї церкви і обряду.

 

Жіноча організація ім. О. Басараб, кожний по своїх здібностях, уможливили такий “ГРУНТ”, що я мала натхнення і завзяття сіяти, засівати в душі і серця дітей те зерно, яке необхідно, проросте і дасть плоди. І нехай з моїх студійців  я не виростила великих акторів (хоча хто  зна?), але я певна, де б вони не були, де б вони не жили, вони ніколи в житті не забудуть приготуватися і святкувати Святе Різдво, Великдень, день матері…. бо знають вже і дітей своїх навчать, що в цих традиціях закладений правічний прадідівський ДУХ.

 

В загалі, мені здається, якщо поетичне серце талановитого мистця, в кожній царині мистецтва настроєне на серце народу, то його не оминають ні кулі, ні стріли спрямовані на народ. Часом людина закинена  житейським морем, знаходить себе на такій важкій дорозі, що їй тільки з часом, з роками стає зрозумілим чому і для чого вона там опинилася.

 

Хочу закінчити рядками з поезій мого приятеля, відомого українського  поета Михайла Шевченка, який гідно несе прізвище великого Кобзаря

 

Дороги
Як гнучкі розлогі віти –

Гукають нас, повелівають: жити!

Диктують: не стояти, а іти!

Любов моя, жаго моя, світи!

Пали мене своїм огнем нетлінним,

Безсмертна сонцесяйна Україно,

І дух і віру об’єднала ти!

 

До зустрічі мої найдорожчі студійці! Я й до нині пам’ятаю вас всіх поіменно. До зустрічі ОУК-УНО! До зустрічі Едмонтон – звідки пролягла моя дорога життя у Канаді, а зокрема, серед українців Канади.

 

Ярина Завадська.

Торонто, листопад 2012.